?

Log in

Сарамаго називають одним із найяскравіших представників «магічного реалізму» у світовій літературі. Нобелівський лауреат, він один з тих письменників, нагородження якого не викликало подиву в літературних і навколо літературних колах.
Стиль Сарамаго непростий, для непідготовленого читача від може виявитися нездоланною перепоною: малофрагментований і суцільний. Єдиний шанс для успішного його рецепції – застосування криміналістичного принципу: думай, як злочинець (в даному випадку – як письменник).
Сарамаго – португальський «лівий» письменник, комуніст і антиклерикал. У своєму пізнішому романі, «Євангеліє від Ісуса», за який, власне, він і отримав Нобелівську премію, подекуди навіть спостерігаються богохульські нотки, як-то, наприклад, виховання пастуха-Ісуса Дияволом.
«Спогади про монастир» – епічне полотно, в якому середньовіччя виступає як тло роману двох головних персонажів – інваліда війни Балтазара Сім Сонць та прозорливиці Блімунди Сім Місяців. Паралельно розгортаються дві реальності: люди середньовіччя будують монастир в Мафрі, а люди вічності – герої твору – будують пассаролу, яка піднімається в повітря разом зі своїми авторами завдяки бурштиновим кулькам та вкраденій і поміщеній в скляні ємності Блімундою волі тисяч людей.
Про те, що «Спогади про монастир» варто прочитати, свідчить хоча б той факт, що славетний Федеріко Фелліні у свій час сказав, що це один із найцікавіших творів, які йому доводилося читати.

Забужко
Книга «Український палімпсест», яка постала із розмови Оксани Забужко із польською журналісткою Ізою Хрусталінською, призначена насамперед для польського читача. Саме тому у зносках так багато інформації, відомої для широкого українського загалу, але мало знаної поляками.

Для Забужко «Український палімпсест» став, за її власним зізнанням, «персональним Майданом». Через особистісне, подекуди майже інтимне відкриття України як в особистісному, так і в глобальному історичному контексті для такого близького (і водночас такого далекого, далебі!) читача, Забужко зізнається, що скидає тягар з душі. Для пересічного поляка, не говорячи вже про європейців західніше польсько-німецького кордону, Україна все ще залишається шафою із багатьма полицями, які не можуть бути порожніми у принципі. І якщо їх не заповнить українське культурне середовище, це радо зроблять «братья» з бездонним набором страшилок про «українців – патологічних антисемітів» чи «нації без культури».

«Український палімпсест» окреслює соціокультурну матрицю України; на прикладі багатьох діячів культури – від Григорія Сковороди до Соломії Павличко – демонструє долю українського культурного діяча на тлі й у вирі історичних подій. Життя не завдяки, а всупереч – той присуд, який постійно тяжів над кожним, хто не зламався, хто не міг дозволити піти на компроміс із власною совістю.

Одна з найбільших трагедій українського інтелектуального середовища – методичне, жорстке знищення тяглості традиції. Українського інтелектуала – письменника, філософа, музиканта – знищували (найчастіше – фізично, рідше – морально) цілими поколіннями. Скажімо, те, що національно-культурне відродження 20—30-х років ХХ століття із ВАПЛІТЕ, «Гартом», «Аспанфутом» та іншими авангардними і класичними течіями, було розстріляне, Забужко прирівнює – не більше не менше – до спалення Александрійської бібліотеки. Можна лише несміливо припускати (попри те, що історія не має умовного способу), у що б вилилися літературні пошуки Семенка, Хвильового чи Майка Йогансена, якби не смерть у лабетах сталінського терору.

Присвятивши значну частку своєї творчості деконструкції радянського міфу щодо знакових постатей української літератури, як-то Франко, Шевченко чи Леся Українка, в «Українському палімпсесті» Оксана Забужко намагається резюмувати свої дослідницькі пошуки. Завіса над мало знайомою або ж спрощеною і нецікавою для західного читача українською літературою злегка відкривається, закликаючи зазирнути за лаштунки, так би мовити, у приватному порядку. І побачити цілу низку тенденцій, які важливі для розуміння не тільки української історії чи сучасної України, а й усієї Європи – як мінімум центрально-східної її частини. Гоголь як «останній малорос» в ідейному вимірі і Шевченко як «перший українець». Леся Українка як вияв формули «Україна, яку ми втратили», без якої не зрозуміти української ідентичності, але яка практично невідома для світу. Франко, який свій літературний геній пожертвував місії «людини-інституції» Галичини. «Шинель» Гоголя, «з якої виросла російська література», і яка полягає у введенні в російське безжурне «красное письмо» деструктивного елементу, «болотяної фантомності»… Загалом «Український палімпсест» виправдовує свою назву, скрупульозно стираючи пізніші нашарування – міфи та інтерпретації – і добираючись до автентичних чорнил. (Хоча варто зауважити: ніхто не ризикне присягнути, що і з-під тих знаків не проб’ються інші письмена ;) ).

Важко не погодитись, що «культура завжди народжується з діалогу, на пограниччі, там, де перетинаються різні кути зору. І кожен митець є такою лінзою, в якій заломлюються різні культурні промені». «Український палімпсест» якраз і став тим культурним полем, де діє міжкультурний діалог. Написана для польського читача, а потім перекладена на українську, вона немов дає шанс поглянути на себе, свій народ, історію, культуру – збоку. І задуматись.

Where are russian V
Є письменники, вустами яких говорять покоління. Антивоєнна Америка має за голос Курта Воннеґута.

Його роман «Бойня номер п’ять, або хрестовий похід дітей», за деякими оцінками, входить до сотні найвидатніших книг всіх часів і народів. Це – роман-покаяння американського антивоєнного покоління 60-х за жахливе бомбардування Дрездена у лютому 1945-го року. Цю епічну трагедію автор у ролі військовополоненого бачив на власні очі, і вона запам’яталася йому на все життя.

Війна – це повне безглуздя, переконаний Воннеґут. Воюють не воїни – а діти, яких політики повели на заклання заради власних інтересів. Тому кожна війна – це, по суті, ретроспекція «хрестового походу» дітей 1212 року, організованого під праведними гаслами насправді лише для того, щоб продати цих дітей у рабство.

Війна – це не героїка і благородство, навпаки – вона «вчить людей того, як небезпечно і безглуздо бути героїчними персонажами». Війна – це велика бійня, на якій, власне, неважливо, де тут «свій», а де «чужий», хто правий, а хто – винний.

Воннеґут, безперечно, написав роман, вартий уваги. Причому – як ура-патріотів, так і пацифістів.

Але мені хочеться сказати про інше. «Бійня номер п’ять» – це покаяння американців за Дрезден. Чи можна уявити таке ж покаяння у росіян: за злочини Другої світової чи вже набагато новішої історії. Скажімо, за ганебну, безчесну бойню під Ілловайськом? Війна для пересічного жителя Самари і Новгорода – обмежується штампами і шаблонами типу «дєдивоєвалі» і «бєйбандьор», оповита героїкою «золотого віку» Росії, який триватиме вічно. Насправді російська людина не може уявити себе поза війною. Чому? Як зазначає російський журналіст, солдат російської армії в обох чеченських війнах Аркадій Бабченко, «в Росії жодна війна не осмислена». Адже «найголовніший підсумок війни повинен бути в її осмисленні: що це було, навіщо це було – щоб надалі не повторювати цих помилок. У Росії цього не відбувається ніколи, і Росія йде по колу, по одних і тих самих граблях». Тому що для Кремля війна – це якраз не помилка. Це стиль життя. Що більше нагадує осмислення війни: молитви за душі загиблих чи брязкання зброєю: ура-ми-паказалі-кузькіну-мать?

Чи народився російський Воннегут, який покається? Так, цілком можливо. Але каяття це буде суто індивідуальним – не від імені суспільства чи покоління. Це буде катарсис Новодворської, Макаревича чи Ахеджакової. Але вони приречені бути на маргінесі суспільної дімки від Калінінграда до Камчатки. Мейнстрим російського соціуму вгруз в міфи, якими його годували століття: богообраність, «третій Рим», «Росія – вічна жертва, яку хочуть знищити». А тому треба вести війну. Не шкодуючи нікого. Вбиваючи і ллючи кров невірних. Тобто тих, хто не хоче визнавати російську «богообраність».

«У всякого своя доля».

Воннеґут ледь не загинув від бомб у далекому Дрездені, скинутих власною країною.

Один народ, який без війни не уявляє життя, в один дивний день виявить, що найкращий спосіб вирішити проблеми – це розв’язати війну сам із собою.

Fin.

Головне враження від прочитання роману: Маркес недаремно отримав Нобелівську премію з літератури.

Стиль Маркеса важко сплутати з будь-чиїм іншим. Густе письмо із непередбачуваними поворотами сюжету.

Маркес, попри трагічну долю своїх героїв, родини Буендіа, змушує проникнути ся читача до них не лише співчуттям, а й любов’ю.

«Сто років самотності» – геніальний твір. Його варто не лише читати, а й перечитувати.

Наскільки розумію, «Янголи і демони» – вправи Дена Брауна перед написанням «Коду да Вінчі». В цьому романі автор вперше виписує образ Роберта Ленгдона.

Роман читається легко, сюжет захоплює. Але, чесно кажучи, до рівня «Коду да Вінчі» ще далекувато. Насамперед – через значно меншу кількість маловідомих історичних фактів, інтерпретація і вписування в сюжетну канву яких тримає читача в постійній напрузі, змушує вигукувати подумки: «Невже?».

Що знову зіграло зі мною злий жарт, як у випадку з «Іменем Рози» Еко, – те, що я спершу подивився фільм, а потім читав сам роман. Тому щодо об’єктивності вражень, можливо, виправдано сказати: «Сам винен!».

«Один день» - та книга, яка змінила життя Валерії Новодворської. Прочитавши її підлітком, вона зробила для себе висновок: «Раз при социализме возможны лагеря – социализм должен пасть». Повість – розповідь про табір і людину. Точніше, про те, як під дією табірного життя, вічного холоду і голоду, людиною починають керувати інстинкти. У Солженіцина важливі деталі: кожна додає якийсь особливий штрих до психологічного портрету героїв.

Один день табірного життя – майже суїцидальна картина. Таких днів у героя було 3653…

«Матренин двор», попри «незамысловатый» сюжет, мені сподобався. Власне, російська глибинка постала у всій красі. Дуже колоритна постать Матрони.

Книги відомого російського психолога. Практикуючого. З огляду на це – обидва томи сповнені практичних порад. Чесно кажучи, багато з них у мене викликали скепсис. Автор малює «ідеальні» ситуації для подальшого трактування. Як на мене, при застосуванні практичних прийомів Литвака успіх при спілкуванні з людьми прийде далеко не обов’язково. Більше того. У моєму розумінні люди в цих «ідеальних» ситуаціях роблять такі самі вчинки, в результаті яких виходять «ідеальні» розв’язки.
Автор мислить «радянськими» категоріями. Скажімо, його герої працюють або «на производстве», або ж займаються «научной деятельностью». Або-Або. Третього не дано.
Щодо того, як уникнути конфліктів, Литвак пропонує універсальний спосіб, який особисто для мене є доволі суперечливим: не відстоювати власну позицію (навіть якщо ти 100-відсотково правий), а навпаки – одразу ж визнавати свою поразку, на межі публічного приниження. З одного боку – справді уникнеш конфлікту (хоча, правду кажучи, теж далеко не завжди). Але з іншого – будеш вічно винним.
Однозначно – такі поради не для мене. Упевнений: справа не в моїй конфліктності, а втому, що такі поради мені просто не підходять. Як і Біблійна сентенція про другу щоку.
 

«Золотий герб Львова», «Книга року ВВС – 2012». Хороший аванс для книги. «Танго смерті» Юрія Винничука – один із тих випадків, коли після нагородження книги чи письменника якоюсь премією подумки не вигукуєш: «WTF?! Яка #любовголота – лауреат Шевченківської премії?!».

Винничук заслуговує на гучні аванси. Тонкий сарказм, акценти на деталі, глибоке знання теми – це про нього.

Далеко не кожен читач зрозуміє його «Ги-ги-и» чи «Розу Кнукельбаум». Однак навряд чи знайдеться той, кого творчість Винничука не зачепить за живе і залишить байдужим.

«Танго смерті» – роман про Львів. Точніше, роман про одну зі сторінок генези обличчя сучасного Львова – міжвоєнне місто 30-х років ХХ століття. Мультикультурний, терпимий, зі специфічним говором та гумором та життєвими історіями львів’ян, з яких і складається історія міста.

Історія, містика, сучасність гармонійно переплітаються в сюжеті роману, що тримає читача в напрузі до останньої сторінки.

«Танго смерті» читати варто – особливо тим, хто любить Львів. Це роман з душею.

tango_0.5
P.S. Львівський жарт з часів «перших совєтів». Чому большевички носять червоні берети? Щоб і воші мали свій «червоний куточок».

Дві архівних історії про «асвабадітєлєй».
«Вчора наш курс повели до театру на п’єсу Корнійчука «Богдан Хмельницький». Театр переповнений. Купа різних клерків та старшин Красної армії. І чимало совєтських жінок, які вже встигли причепуритися в наших крамницях. Але ти б бачив, як то все виглядало! На одних – довгі вечірні сукні, спущені по халявах кирзаків, на других – уже муслінові сукні ясно-рожевої барви, і жодна навіть не здогадується, що це жіночі нічні сорочки!»

Історія друга.
«У сусідстві з нами поселилася офіцерська сім’я, і раз мене та офіцерша запросила на чай. Сидимо, щось пашталакаємо, врешті вона встає і каже, що зараз запарить ще окропу, і з чайником рушає по воду, але не на кухню. За хвилю винесла звідкись повний чайник і занесла на кухню. Це мені видалося підозрілим, і я запитала, де вона бере воду. «Да там, в комнатке». – «У вас там є кран?». – «Да с раднічка». – «Якого сраднічка?!» – отетеріла я. Тут вона заводить мене до клозету, а там, крім білої мушлі, нічого нема».

Усі події в нашому житті невипадкові. Варто було мені написати про мого діда і зокрема про його фронтові дороги, як значною мірою випадково до моїх рук потрапила книга із доволі промовистим заголовком: «Життя і смерть на Східному фронті». Автор – Армін Шейдербауер. У 44-45 роках минулого століття він був майже однолітком мого діда. Так само, як він, воював у Білорусі та Прибалтиці. З тією лише різницею, що мій дід та Армін Шейдербауер були по різні боки фронту…
Читаючи будь-яку книгу, ти мимоволі переймаєшся логікою оповідача. Але – не в цьому випадку. Читаючи спогади Шейдербауера, мене не полишало відчуття, що саме цей офіцер 252-ї піхотної дивізії бачив у вічко прицілу мого діда. І натискав на спусковий гачок.

amb7
44-ий, 45-ий: нацисти відступали. Але до останнього моменту цей вишколений (зазомбований – як би сказали зараз) арієць був переконаний у правоті Рейху. І не полишав надій на перелом у війні. Тільки за кілька годин до свого захоплення в полон, у військовому госпіталі Гданська (Данціга – для нього це місто назавжди залишилось лише під такою назвою), 27 березня 1945-го року, до Арміна дійшло, що він був «всього лиш дрібною запасною деталлю величезної військової машини Німеччини». Не знаю, чого у цьому зізнанні більше, – лукавства чи виправдання. Але впевнений, що брехливі ідеї рано чи пізно зазнаЮть неминучого краху.

Герой

дід

У кожного з нас – власна історія Другої світової. Важко знайти в Україні родину, якої не торкнулася своїм чорним крилом одна з найбільших катастроф ХХ століття. Історик Тімоті Снайдер у своїй відомій праці «Криваві землі» дуже обережно ставиться до цифр: він намагається округлювати їх якомога менше. Тому що за числом вбитих, поранених, депортованих, поміщених у концтабори стоять конкретні людські долі…

Таке трапляється доволі часто: діди та внуки мають особливий зв’язок. Батьки, заклопотані вічними проблемами «хліба і до хліба», кровно зацікавлені в єдності поколінь: внуки потрапляють в турботливі руки бабусь/дідусів. У моєму випадку елемент практичності був другорядним. Ми з ним справді були спорідненими душами, нерозлийводами, аж до схожості. Скільки разів у дитинстві я чув на свою адресу: «малий Толік»… «Толік великий» – це мій дід.

Я часто згадую про нього. Дід, пройшовши війну і побачивши всі її жахіття; все життя відгарувавши ковалем у цеху тракторного заводу, що мало б, по суті, зашкарубити його характер, насправді лишався великим добряком. Чим я неодноразово користався.

Моє дитинство було нерозривно пов’язане з дідовим велосипедом, яким він мене возив: вранці – з батьківського дому до свого, увечері – у зворотному напрямку. Він приходив до нас рано-вранці, ще коли я спав, а батьки збиралися на роботу. Прокинувшись, нерідко діда я заставав сплячим на дивані у іншій кімнаті. Одного разу я роздобув ножиці і його… підстриг. Нагримати на мене міг будь-хто, але не він.

Іншим разом мені захотілося «погратися у лікаря», і для проведення «операції» дід з готовністю простягнув свою руку… І добре, що у малій дитячій голові знайшлося трохи клепки її не порізати.

З дідом завжди було цікаво спілкуватися. Вираз «конфлікт поколінь» між нами був позбавлений будь-якого сенсу. Я змалку багато читав, але найбільше любив – і це не дивно – не казки Андерсена чи Родарі, а казки свого діда. Деякою мірою вони були повчальними, але найголовніша мета цих історій була – мене розсмішити. Я хапався за живіт від цих бувальщин-імпровізацій. Якщо правду говорять, що характер дитини можна скоригувати до п’яти років, то дід направду зробив усе, щоб я виріс оптимістом.

Мені досі щемить всередині, коли я проїжджаю біля магазину-ларька «Тополька», куди ми з дідом їздили «на закупи». Діду купляли його улюблене «Жигулівське», мені – лимонад та мінералку. (Скажу по-секрету, саме завдяки діду я вперше спробував пивну піну). «Тополька» – мій особистий символ тієї частини дитинства, яке було безтурботним: дерева були великими-превеликими, а з-за рогу в будь-яку хвилину міг з’явитися дідів велосипед.

Багато моментів мого жовторотого дошкільняцтва далися взнаки і пізніше, у шкільному віці. Коли я захотів піти навчатись у музичну школу, дід вирішив це навчання оплачувати. З часом, як це часто буває, моє ставлення до «музичної освіти», м’яко кажучи змінилось. Якщо чесно – бували моменти, що стіни музичної школи я ненавидів усіма фібрами душі, але кинути навчання не наважився – за нього платив дід…

Про війну ми говорили часто. Багато що вже забулося. Але зараз я усвідомлюю, наскільки фрагментарними і уривчастими були його спогади. Те, що довелося пережити фронтовикам, їм самим було згадувати важко і боляче. Думаю, не один з них дякував Богу, що Він, творячи людину, подарував їй здатність забувати.

Діда забрали на фронт у 17 років. Тоді, у 1944, Червона армія, йдучи на Захід, мобілізовувала усіх – і старих, і малих. По-перше, треба було поповнити армію людськими ресурсами – після піррових «успіхів» полководців типу м’ясника Жукова. А по-друге, щоб хлопці з Західної України не пішли в ліси, до повстанців.

Найвірнішим другом на війні для діда став його кулемет. Спочатку були бої в Білорусії, згодом – в Прибалтиці. Саме там дід і отримав важке поранення. Снайперська куля пройшла навиліт: влетіла у бік і вийшла через шию, в кількох міліметрах пролетівши біля серця. Молодий організм і жага до життя переважили чорні лапи смерті. Дід вижив. Але війна для нього у травні 45-го не закінчилась: його перекинули на Далекий Схід, де ще довгих два роки він відстоював «стратегічні інтереси» Радянської імперії на Корейському півострові.

Сказати, що для мене мій дід – герой – це нічого не сказати. Його бойова медаль «За отвагу» важить для мене не менше, ніж зірка Героя Радянського Союзу.

Кожного року на День Перемоги дід одягав медалі і йшов на парад. Але коли одного разу я, вже будучи студентом, однією зі спеціалізацій якого була історія, запитав його про роль на фронті «ідеологічних працівників», дід скептично усміхнувся: «Про Сталіна і комуністів на фронті ніхто і не згадував. Ми знали, що ми б’ємося на смерть заради життя наших батьків і рідних». Крапка. Саме тому він доволі насторожено ставився до будь-яких пропагандистських речей, коли фронтовиків хотіли використати в політичних баталіях. І до смерті мав прекрасні стосунки з тими, хто був в УПА.

Він не дожив до сьогоднішнього дня дев’ять років. Але я знаю, якою була б його реакція на нинішні події, спровоковані тим, хто з піною біля рота кричить про «вєлікую войну» і «вєлікую побєду». Знай, Путлер: мій дід з небес шле тобі прокляття.

І ще. З мене поганий математик. Але коли я останніми роками на парадах і різноманітних ходах, присвячених Дню Перемоги, поруч зі старенькими немічними фронтовиками бачу випещених, рожевощоких «ветеранів», я мимоволі визначаю їхній вік і віднімаю рік закінчення війни. Вони що, під час Другої світової всі були підлітками – «синами полка»? Чи, може, все-таки приїхали на Західну Україну уже в післявоєнний час, воювати з «пособниками фашистів», які сховалися в лісах, обираючи смерть, але не «визволення» «других совєтів»?

Справжніх фронтовиків, які мерзли в окопах, самовіддано йшли в атаку і яких Бог вберіг у тій страшній м’ясорубці, сьогодні дуже мало. Без сумніву, вони заслужили на нашу вдячність і шану. І яким мерзотником треба бути, щоб перетворити день їхнього вшанування, день пам’яті про мільйони загиблих – на час провокацій і кровопролиття! Я пишу ці рядки напередодні, 8 травня, і молю Бога, щоб чорні плани пекельних виплодків Бог розвіяв, «як щезає дим, як тане віск від лиця вогню»…

Я вірю, що Бог почує наші молитви. Часто ті труднощі, які ми сприймаємо як покару, насправді є всього лиш випробовуванням, за яке чекає винагорода. Щоб у цьому переконатися, достатньо перечитати Книгу Йова.

Дасть Бог – і я колись теж буду мати внуків. Я знаю, яким треба бути дідом, щоб навіть після того, як пройдуть десятиліття після твоєї смерті, ти все одно був живим – у пам’яті. Я маю гідний приклад.

Profile

semper_tiro
Люди і книги

Latest Month

May 2015
S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      

Tags

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Lilia Ahner